Здравствуйте, Клара, приятно познакомиться!
Итак, вы родились в 1899 году.
Вот Кишинёв, вот и родная околица,
И вы на крыльце. Не возражаете, подойду?

Расскажите, Клара, что-нибудь про Бессарабию.
Расскажите про знаменитый погром.
Вы с мамой прятались тогда за сараями,
А вашего соседа зарубили топором.

Да, а война, революция – это, конечно же, помните?
Как в 18-м Бессарабия к Румынии отошла?
То-то вам повезло! Повезло, не спорьте!
Россию тогда ожидали такие дела!

А у вас, в Румынии, еврею было бояться нечего,
Только потом, с годами терпимость перевелась.
Интеллигенция – сеятели разумного, доброго, вечного –
Терпимостью не отличалась. И им потакала власть.

Но были и на вашей, Клара, улице праздники,
И вас наряжали зимою в сапожки, в меха,
Ведь дед ваш когда-то пробился из мещанина-лобазника
В купеческий класс, а нынче сосватали вам жениха.

*  *  *

Яркая зелень, полуденный зной,
Замуж выходит Клара.
Шепчет родня у нее за спиной:
Пара, какая пара!
Бабка надела парадный чепец,
Дед подпоясан туго.
Радостна мать и доволен отец,
Празднует вся округа.
Рыбу несут шириною в аршин,
В кружки разлиты вина.
С доброй улыбкою старый раввин
Кларе желает сына.
Станет заботливым мужем жених,
Будет судьба полога.
Может, Мессия родится у них,
Если попросят Бога?
Скрипы утихли калитки резной,
Бродит в горшке опара.
Яркая зелень, полуденный зной,
Замуж выходит Клара.

Для родителей дети всегда красивы,
И что повторять известные всем постулаты?!
Но евреи живут в извечном ожидании Мессии,
И если родится мальчик, родители им богаты,
А если родится девочка, то надо больше молиться,
И мальчика всё же подарит им Божья десница.

*  *  *

Время прошло и в положенный срок
Ждут появленья сына.
Новое утро взошло на порог,
Снова зовут раввина.
Верит веками еврейский народ,
Богу воздав моленья,
В то, что на землю Мессия придет
И принесет спасенье.
Но не родился Мессия, увы,
Бог не послал, и точка.
Видно, законы судьбы таковы –
Будет у Клары дочка.
Ворон ли черный накаркал беду,
Бог ниспослал ли кару?
Мечется Клара в горячем бреду,
Смерть забирает Клару.
Плачет родня над судьбой сироты,
Новорожденной Эстер.
Треплет холодных небес лоскуты
Ветер, пришедший с Веста.
Матери нет и не будет отца,
Бросит он Эстер вскоре...
Все происходит по воле Творца,
Даже людское горе.

Что стало с маленькой Эстер, когда умерла её мать?
Как выросла бедная Эстер? Об этом нам не узнать.
Но время прошло, и она расцвела, и губы её медвяны,
И кожа её нежна и бела, и щёки её румяны!

*  *  *

Эстер шестнадцать исполнилось лет,
Вот и она невеста.
Муж инженер, симпатичный брюнет,
Светится счастьем Эстер.
Шита из шелка одежда ее,
Бойко скрипят сапожки...
А за спиною снует воронье
И подъедает крошки.
Черные вороны, прочь от окна,
Хватит над Эстер виться!
Хоть и насыплешь им вдоволь зерна,
Все недовольны птицы.
Ворон, беды неприкаянный страж,
Спать не идет, но все же
Собраны вещи, уложен багаж –
День настает погожий.
В город Галац уезжает семья,
В устье реки Дуная.
Быстро проносится жизни ладья,
Что впереди, не зная.
Тридцать девятый уже наступил,
Время бежит под током.
Ворон-палач набирается сил,
Смотрит кровавым оком.

Итак, сиротка Эстер, дочь покойной Клары,
Вышла замуж и переехала в город Галац.
А через год, в сороковом, установилась власть генерала
Антонеску, и тут началось – бац! бац! бац! бац!
Зрелище, заслуживающее обывательских аплодисментов –
Очищение атмосферы от иудейских элементов!

*  *  *

Флаги со свастикой, концлагеря
В сумраке ночи склепном.
Небо, пожаром военным горя,
Землю покрыло пеплом.
Смерть пробирается по мостовым,
Злаки войны посеяв.
Все изменилось: фашистский режим
Не пощадит евреев.
Эстер намедни привиделась мать,
Лютой зимой морозной.
Выход один: поскорее бежать,
Если еще не поздно.
На Палестину пойдет пароход,
Только хватило б леев.
Очередной совершится исход,
Вечный исход евреев.
Короток счастья непрочный мираж,
Было, и вот – пропажа.
Жизнь поменяла опять антураж
И не спросила даже.
В душной клети корабельных кают
Воздух густой, как клейстер.
Вот и оставлен домашний уют.
Что с тобой будет, Эстер?

В конце тридцатых и начале сороковых годов,
Когда Румыния была союзницей Германии
И не осталось места в Румынии для жидов,
Встал окончательно вопрос о выживании.

Надо было уезжать, и они уезжали,
Уплывали, куда кто мог.
Евреи бежали, бежали, бежали
На юг, на восток, на юго-восток,

За время войны берегов Палестины
Пятьдесят одно судно сумело достичь –
Это были не юные бригантины,
А старые клячи, впадавшие в паралич.

Таковой оказалась "Струма", 75-летнее судно,
Спущенное на воду в 1867 году.
700 пассажирских мест, но билеты достать было трудно,
И брали за них чудовищную мзду.

Хочешь уплыть отсюда? Плыви отсюда!
Всё, что ты нажил, отдай и к чертям плыви!
"Струма" – дряхлое судно, разбитое судно,
Однако другого не будет. "Струму" благослови.

*  *  *

Молится богу старик на корме,
Лица людей угрюмы.
Черноволосая Эстер во тьме
Плачет в каюте "Струмы"
И обнимает округлый живот:
Может быть в нем Мессия?
На Палестину идет пароход.
Ночь, и шалит стихия.
Только не сбудется, не суждено,
Чайки накличут горе,
Струму затянет холодное дно,
И похоронит море.
Дети, и женщины, и старики –
Нет никому пощады,
Будто бы с чьей-то нелегкой руки,
С чей-то дурной бравады.
Небо закуталось в черный атлас,
Хищник идет по следу.
Кто-то подпишет неверный приказ,
Кто-то пошлет торпеду.
Спали спокойно Каир и Стамбул
Ночью седой, угрюмой.
Может, Мессия в ту ночь утонул
Вместе с несчастной "Струмой"?

12 декабря. Москву проклинают германцы,
Аэростаты – в небо, а ополченцы – в снег.
Струма выходит из румынской Констанцы.
Двигатели ни к чёрту. Калека везёт калек.

Через несколько дней судно достигло Стамбула.
Тайные переговоры: "Лондону они не нужны!"
Двигатель не работает. "О, лучше б она потонула,
Старая кляча! Цель не оправдывает цены!"

"Корабль переполнен. Не хватает продовольствия!.."
"Подлинно эпидемия, отсутствуют рационы!.."
"Без паники, господа, сохраняйте спокойствие!.."
"А, может быть, там провокаторы и шпионы?!.."

"Время военное, непозволительно рисковать!
Отбуксовать это судно в открытое море!"
"Ну, что же, придётся его-таки отбуксовать,
Надо поставить точку в этом сырборе."

Долго ли виться ещё клубочку?
Долго ли жить сиротке?
В их одиссее поставит точку
Торпеда с советской подлодки.

Приняло их, пеной бурля,
Чёрное море, а не земля
24-го февраля.

*  *  *

Волны холодного небытия
В белой уходят пене.
Эстер, скажи, где могила твоя?
Где преклонить колени?
Умер Мессия во чреве твоем –
Ждали напрасно люди, –
В черной воде похоронен живьем
И воскресать не будет.
Кто под прикрытием громких тирад,
С честью и долгом в ссоре,
Перерубил корабельный канат,
Узников бросил в море?
Их, переживших погромы и страх,
К смерти вела дорога.
В чьих они были всесильных руках:
Зла, Провиденья, Бога?
Дети, и женщины, и старики –
Нет никому спасенья.
Все они лягут в морские пески
И обретут забвенье...
Эстер последний встречала восход
На корабле у трюма.
На Палестину спешил пароход,
Старое судно "Струма".

Здрастуйте, Кларо, приємно познайомитись!
Тож ви народились 1899 року.
Ось Кишинів, ось околиця споминів,
На ґанку ось ви. Дозвольте, підійду на півкроку?

Розкажіть що-небудь нам, Кларо, про Бессарабію.
Розкажіть нам про знаменитий погром.
Ховались ви й мама тоді за сараями.
А вашого сусіда зарізали. Кров і кров…

Так, а війна, революція – це ви, звичайно, пам’ятаєте?
Як у 18-му Бессарабія до Румунії відійшла?
О, вас Бог милував! Милував, не відкидайте!
Росію тоді чекали такі діла!

А у вас, в Румунії, єврею було боятись нічого,
Тільки потім терпимість не стала біді на заваді.
Інтелігенція – сівачі розумного, доброго, вічного –
Терпимістю не виділялась, і їм потурала влада.

Та сонце світило й у ваше, Кларо, вікно, тож розказуйте,
І вас наряджали узимку у хутра та чобітки,
Бо дід ваш колись вибивався із міщанина-лабазника,
Щоб стати купцем. І Вам віддавали серця парубки.

*  *  *

Зелень яскрава і полудня жар,
Заміж виходить Клара.
Шепчуть за спиною рідні, що з пар
Пара, найкраща пара!
Дощ довгожданий умив Кишинів,
Вимокло неба днище.
Ломляться дошки дубових столів
Від усілякої їжі.
Дід підперезався, пояс тугий,
Бабця очіпок наділа.
Серцем бентежно радіють батьки,
Та вся округа радіє.
Добрий усміхнений сивий рабин
Кларі бажає сина.
Рибу приносять завширшки з аршин,
В кінвах розлиті вина.
Стане дбайливим душа-чоловік,
Буде життя пологе.
Може, Месія народиться в них
Після прохань у Бога?
Вщухло чи хвіртки рипіння, чи лжа,
Бродить в горщі опара.
Зелень яскрава і полудня жар,
Заміж виходить Клара.

Для батьків діти, звісно, завжди красиві,
І нащо тепер відомі усім постулати?!
Та євреї в житті чекають і чекають на Месію,
Народиться хлопченятко – батьки ним уже багаті,
А дівчинка як виходить, то потрібно більше молитись,
І хлопчика Бог подарує усе ж на білизні.

*  *  *

Час проминув, і уже на зорі
Клара чекає сина.
Сонце зійшло на високий поріг,
Кличуть ізнов рабина.
Вірять євреї століттями в те,
Що не байдуже небо,
Прийде на землю Месія, зросте,
Всім рятуватись треба.
Та не з’явився Месія, на жаль,
Бог не послав, і крапка.
Певно, такою є доля-печаль –
Донька у Клари й татка.
Ворон накликав біду на землі
Чи то Господня кара?
В Клари нещасної марення злі,
Смерть забирає Клару.
Плаче рідня над життям сироти,
Дали ім’я їй Естер.
Пасма холодних небес з висоти,
Вітер, що віє з Веста.
Батька не буде також і слівця,
Кине він Естер скоро…
Все відбувається з волі Творця,
Навіть велике горе.

Що стало з бідною Естер, коли упокоїлась мати?
Як виросла дівчинка Естер? Про це вже нам не дізнатись.
Але час минув, і вона розцвіла, і губи її медвяні,
І шкіра ніжна та біла її, і щоки її рум’яні!

*  *  *

Естер 16 вже років тепер,
Ось і вона – кохана.
Став чоловіком її інженер,
Світиться щастям пані.
З шовку одежа у Естер для дня,
Є чобітки, сім’я є…
Тільки позаду завжди вороння,
Крихти усі з’їдає.
Ворони, ворони, геть від вікна!
Годі над Естер витись!
Хоч і насиплеш їм вдосталь зерна,
Будуть презле дивитись.
Ворон – біди неприкаяний страж –
Спати не йде, та речі
Зібрані всі і готовий багаж.
День настає безпечний.
Їдуть до міста Галац. Ніби гра
В гирлі у хвиль Дунаю.
Що буде завтра, де буде тура
Долі, ніхто не знає.
Тридцять дев’ятий уже рік настав,
Час проминає стрімко.
Ворон снаги набирається та
Дивиться зле на жінку.

Отож сирітка Естер, бідна донька Клари,
Вийшла заміж і переїхала жити в Галац.
А через рік, в сороковому, встановилась міць генерала
Антонеску, і ось почалось – бац! бац! бац! бац!
Оплесків від захвату заслуговують ці чисті експерименти –
Це очищення атмосфери від іудейських елементів!

*  *  *

З пекла концтабори і прапори
В сутінках склепних вночі.
Небо війною нестримно горить,
Попіл землею вже мчить.
Смерть пробирається бруком, мов дим,
Служать війні батареї.
Зміни на гірше: фашистський режим
Не пощадить євреїв.
Естер примарилась мати раніш,
Взимку, в морози злісні.
Вихід один: якомога скоріш
Бігти, якщо не пізно.
До Палестини помчить пароплав,
Тільки потрібні леї,
Щоб хоч себе сам єврей врятував,
Доля така в євреїв.
Щастя недовге, мінливий міраж –
Що є? Лише ненависть.
Знову змінило життя антураж
І не спитало навіть.
В клітці малих корабельних кают
Ніби вдихають клейстер.
Люди все далі від дому пливуть.
Що завтра буде з Естер?

З кінця 30-х до початку 40-х років,
Коли Румунія була союзником Німеччини
І не лишилось місця в Румунії для жидів,
Про виживання усім думалось приречено.

Бігти треба вже було, і вони землю рвали,
Відпливали, куди хто міг.
Євреї втікали, втікали, втікали
На південь, на схід, навіть без доріг.

За часів війни берегів Палестини
51 тільки дісталось судно.
Це були не у розквіті бригантини,
А шкапи паралічні, що вже ішли на дно.

І таким було “Струма” – судно 75-річне,
Спущене десь на воду 1867 року;
700 пасажирських місць, та з квитками було аж критично,
За них оббирали, ніби овечку, щокроку.

Хочеш страшенно звідси? Пливи до біса!
Все, що нажите, віддай, і чимдуж пливи!
“Струма” – судно старезне, лиш купа заліза,
Та іншого, дідько, не буде. “Струму” благослови.

*  *  *

Молиться Богу старий на кормі,
Люди усі похмурі.
Естер чорнява, смуглява в пітьмі
Плаче в каюті “Струми”
І обіймає живіт, який став
Круглим, бо жде Месії.
До Палестини пливе пароплав.
Ніч, і реве стихія.
Та не судилось дійти. На судно
Чайки накликали горе.
“Струму” затягне зажерливе дно
І поховає море.
Діти, безсилі старі і жінки –
Жодної їм пощади,
Нібито з волі чиєїсь руки
Чи то на злість браваді.
Небо загорнене в чорний атлас,
Стежить хижак і недруг.
Хтось помилково підпише наказ,
Хтось надішле торпеду.
Спали спокійно Каїр і Стамбул,
Вже була ніч похмура.
Може, Месія тепер там, де мул,
Де нещаслива “Струма”?

12 грудня. Москву проклинають германці.
Аеростати – в небо, захисники – у сніг.
“Струма” з Румунії виходить – з Констанци,
І двигуни – хоч плюйся. Каліка везе калік.

Через кілька днів судно досягло хоч Стамбула.
Переговори таємні: “Лондону навіщо вони?”
Знову двигун не працює. “О, краще б вона потонула!
Шкапа стара! Мета не освячує ще ціни!”

“Судно переповнене. Бракує продовольства – доки?…”
“Справді це епідемія, відсутні всі раціони!..”
“Без паніки, товариство! Добродії, спокій!..”
“А може, це провокатори?! А якщо – ні?!”

“Стан, час воєнний, не можна вже ризикувати, тож
Відбуксувати судно це до біса у море!”
“Таки доведеться його відбуксувати, ну що ж,
Треба вже крапку ставити на цих хворих”.

Ніби ворожить на картах бабка,
Жити чи ні причетним?
На одіссеї поставить крапку
Радянська підводна ракета.

Всіх їх прийняв пінистий шлях
Чорного моря, а не земля
24 лютого.

*  *  *

Хвилі холодні. Ніхто не стояв
В білій, мов крейда, піні.
Естер, скажи, де могила твоя?
Де стати на коліна?
Згинув Месія в утробі твоїй –
Марно чекали люди.
В чорній воді і без жодних надій
Жити ніхто не буде.
Хто прикривався луною тирад,
Честю і щось говорив?
Перерубав корабельний канат,
В’язнів втопив у морі?
Все пережили: погроми і страх,
Всіх їх вела дорога.
Та опинились в могутніх руках:
Зла, Провидіння, Бога?
Діти, безсилі старі і жінки…
Жодної допомоги.
Всі вони ляжуть у морі в піски
Чи на долонях Бога…
Естер востаннє дивилась, як грав
Сонцесхід, біля трюму.
До Палестини ішов пароплав
“Струма”, старезна “Струма”.